В дитинстві у мене не було загадкового горіща, де ховаються чудеса. 3-х кімнатна хрущовка, хоча і була тоді майже елітним житлом, але мала одну єдину невеличку комору. Не всяке чудо туди поміститься, але деякі секрети заховати можна. У дитинстві мені дуже подобались мамині сукні, які рядком висіли у тій коморі. Вона їх вже не носила. Чи то не модно стало, чи вже по розміру не підходили – хтозна. Це було моє найулюбленіше заняття: я їх міряла, булавками підганяла під себе та планувала на що їх можна перетворити. Оскільки з інструменту у мене були ножиці та голка, а з умінь – тільки бажання, то все закінчувалось дуже швидко. Крива та дуже вузька спідниця налазила ледве на голову, а з іншої частини сукні вже не можна було навіть жилетку зробити. Чотири години натхненої праці закінчувались за 30 хвилин до маминого приходу з роботи: всі частинки ще зовсім недавньої сукні були щільно завернуті у газету та підіпхані десь у глибину комори під купу загального брухту. Так повторювалось разів зі три.

Декілька років потому, при ремонті, мама відкрила мої таємні спроби «творчої діяльності». Я вже була готова до самого страшного, але сталось по-іншому. Мама взяла ті кусочки, розложила їх та довго розповідала мені історію кожної сукні. Як вона її пошила, де взяла гроші, як вибирала модель. Розповіла, як перший раз одягла, що відчувала… Як мені було соромно! Навіть зараз набігають сльози. Я пам’ятаю кожну з тих суконь. І це на все життя.

Блакитна сукня у білий горох . Дівчинка перетворюється у дівчину.

На блакитному фоні, наче невеликі кульбабки з білими пушистими  шапками. Це була її перша справжня сукня.
… Мою маму звали Олександра, але для всіх вона завжди була Шура. У далекі післявоєнні роки вони жили дуже бідно. Двоє дітей. Батько загинув. Невеличка мазана хатинка та корова – все їх багатство. Та корова дійсно рятувала їх. Хоч вона була вже старенька, але відро молока давала щоденно. Трошки молока діставалось дітям. Інше було віднесене на базар. Отримані невеличкі гроші всі йшли на їжу.
Шура у школу ходила у перешитих спідницях, старих чужих сукнях, що їй передавали якійсь родичі. Але  в 14 років вже дуже хочеться мати красиве вбрання. Шура була душе охайна та мала, як кажуть, чудовий смак! Кожне платячко будо чистеньке, прогладжене. Додасть яскраву маленьку хустиночку  або стрічку блакитну підшиє – і все так гарно виглядає! Та одного разу сталося чудо. Мати принесла з базару нову сукню. Жіночка поруч продавала нове шиття: чоловічі сорочки, жіночі спідниці та кофти. І було одне маленьке платячко, як раз наче на Шуру. Скільки було тієї радості. Маленька хатинка разом перетворилась у казкову. Шура не могла звести очей з цього блакитного чуда.  Одягнув його, вона кружляла по їх маленькій кімнаті. Розлітались та збігались блакитні хвилі з білим горошком, заповнюючи все навкруги дівочою радістю. Молодший братик Василь, котрий завжди сперечався з сестрою, цього разу не міг звести очей з неї. А вона кружляла та кружляла! Завтра вона піде у цій  сукні у школу і всі побачать, яка вона красуня! Василь потім казав, що це була єдина сестрина сукня, яку він запам’ятав.

Смугаста сукня, як у артистки. Зустріч з коханням.

Після закінчення середньої школи Шура пішла працювати телефоністкою на металургійний завод. Заробітна плата була не велика, але на неї вже можна було щось собі купувати.  Фільм «Карнавальна ніч» тоді звів з ума всіх дівчат. 1956 рік. Всі шалено хотіли бути схожі на героїню Людмили Гурченко. Чудову смугасту сукню Шура шила відповідно до улюбленого образу – тканина була один в один.

Влітку 1957 року Шурі виділили путівку до Ялти. Це була взагалі її перша поїздка. Крім свого міста, Кривого Рогу, вона ще ніде не була. Трошки моторошно було, але вона їхала не одна – з подругою. Поїхала з подругою, а приїхала з другом.

По такій же путівці у цей же будинок відпочинку приїхав молодий красень з великого міста Харкова з незвичним ім’ям — Валентин.  Шура стала помічати, що він майже з першого дня намагався бути поближче до неї. На всіх тих давніх фотокартках — він поруч. Валентин звик до швидкого успіху у жінок. Веселун, балагур, красень — дівчата завжди вилися навколо нього. А тут — неприступна провінціалка. Маленька, з тонкою талією, з акуратною короткою зачіскою. Начебто і не красуня, але його незвично тягнуло до неї з першої зустрічі. В цій смугастій сукні вона так була схожа на кінозірку. Валентину дуже хотілося завоювати увагу цієї гордої, але смішливої дівчини. І він намагався з усіх сил. Він навіть спробував її поцілувати, але отримав дзвінкий важкий ляпас. Він не образився, ні. Він здивувався. «Он як!», — подумав він і серце так дивно застукотіло. Ні одна дівчина ще так не поводилась з ним. Напевно, той ляпас став  стрілою Амура, яка пронизала серце  назавжди. Це було  цілковите безглуздя, але ця дівчина наче приворожила його .

За для неї Валентин влаштувати вечірку. Умовив своїх друзів по кімнаті підтримати його. Чудове кримське вино, гори винограду. Вони веселилися, співали пісні під гітару. Шура співала з усіма своїм не гучним, але красивим голосом. Валентин блискавично розповідав різні історії та, безумовно, був центром цієї компанії. Вони навіть танцювали. Вона кружляла з ним по невеличкій кімнаті у своїй смугастій сукні. А ці пісні з фільму «Весна на Зарічній вулиці» та «Карнавальна ніч» наче переносили її з реальності у казковий світ кіношних сюжетів. Вечір був дивним! Але сусідам  так не здавалося. Вони почали робити зауваження, потім вимагати припинити співати і сміятися. Але хіба можна було вимагати щось у Валентина, коли поруч сиділа ВОНА! Компанія ще більше розвеселилась. Закінчення цього вечора було стандартне: приїхала міліція. Перспектива відсидіти в міліції 15 діб за хуліганство була дуже реальна. Та ситуацію врятував директор будинку відпочинку, який симпатизував молодому харків’янину. Він поручився за Валентина, але з однією умовою — за 24 години той повинен був покинути Ялту. Так і вийшло, він поїхав. Але любов не поїхала, вона залишилася в серці і тривала далі в листах. Це стало їх  першим випробуванням.

На фотографіях з далекої юності  смугаста Шурина сукня притягує погляд одразу: на фоні чудових кримських пейзажів  посміхається молода дівчина, яка знайшла тут своє кохання.

Біла сукня з фігурками. Фотографія для нареченого.

Їй дуже личила ця сукня. Образ Гурченко не давав покою. Ця сукня теж трохи була схожа на кіношну. І вона в ній така ж щаслива. На білому фоні весело танцюють різноманітні різнокольорові фігурки, наче букви з листів коханому.

То було останнє літо її безтурботного дівочого життя. Фотографія, де вона у цій сукні радісно посміхається, була зроблена її кращою подругою.

Цю фотокартку Шура відправила Валентину, вже тоді нареченому, з дуже простим надписом «Валентину від Шури. 1957 рік».

До весілля оставалось якихось 3 місяця.

***

Так три мамині сукні стали для мене частинкою історії її життя. Того життя, що було до мене. І якого я не могла бачити та знати. Так, я зіпсувала ці сукні. Але, на диво, це стало вікном у мамину історію. Вона відкрила його для мене. І я побачила дівчинку-підлітка, яскраву красуню та закохану жінку. І ще, я тепер знаю, що кожна  річ має  свою особливу цінність. І ця цінність не в грошах, яких вона коштує, а в тій історії, яка за нею стоїть.